Видатні люди Хрещатика
Смук Дмитро Степанович (1884-1972 рр.) - самодіяльний письменник. Народився Дмитро Смук 14 серпня 1884 року в с. Хрещатик у бідній селянській родині. Допитлива і наполеглива вдача хлопця дала йому можливість закінчити три класи сільської школи. Юний Дмитро дуже захоплювався творчістю Т. Г. Шевченка, бо в його сім'ї була єдина книга - «Кобзар», за якою він вчився читати. Одружився Дмитро на звенячинській дівчині, куди й перейшов на постійне місце проживання. Важке матеріальне становище змушує молодого чоловіка шукати кращої долі за океаном, у Канаді. З часом він повертається додому хворим і з мізерними заробітками.
Довге і важке життя прожив Дмитро Степанович. Роздуми над прожитим надали сили самому взятися за перо. Став описувати своє злиденне життя, поневіряння у світах. Сповнені людської мудрості, гумору, спогади Д. Смука були опубліковані на сторінках районної газети «Прапор перемоги» під рубрикою «Життєпис простого селянина» упродовж 1993 року. Спогади Д. Смука - це не лише життєпис його власного життя, це замальовка життя Буковини того часу, тому цікаві як свідчення очевидця. Помер Дмитро Смук 1972 року у с. Звенячин.
Гаврилюк Володимир Васильович (1901-1937 рр.) - діяч комуністичного руху. Багатьом буковинцям це ім'я відоме. Його у радянські часи побіжно згадували у своїх статтях науковці Г. С. Іванушко, В. М. Курило, Н. Й. Сирота, Б. Ф. Білецький, З. Б. Браславський, Л. І. Васюк. Йому присвячували свої нариси і статті письменник Г. В. Синельников, журналіст І. П. Фостій, але вся правда про В. В. Гаврилюка не була сказана, бо тодішня цензура не дозволяла розкривати глибоку трагічність його долі. Сьогодні є можливість сказати повну правду про цю людину.
Його життя, виповнене високою мужністю і самовідданістю в боротьбі за велику справу визволення рідного народу з чужоземної неволі, за возз'єднання краю з радянською Україною, було обірване злочинною владою на підставі вигаданих, сфальсифікованих звинувачень. Наш земляк Володимир Васильович Гаврилюк належав до людей сміливих і чесних, які, долаючи всілякі перешкоди, несхибно йшли до високої мети. Народився він 9 квітня 1901 року в селі Хрещатик нинішнього Заставнівського району в сім'ї бідного землероба. Живучи в селі, хлопець бачив і сам відчував нужденне життя, що панувало майже в кожній хаті. Соціальна нерівність впадала у вічі і в місті, де після сільської початкової школи Володимир Гаврилюк продовжив навчання в гімназії, в якій познайомився з вченням про соціалізм і глибоко зацікавився його ідеями, марксистською літературою, уважно стежив за ходом подій у молодій, як тоді казали Країні Рад. Всі його думки і помисли були звернені до неї, бо там жили його брати і сестри. Великий вплив на нього мало знайомство і дружба з тодішнім секретарем Компартії Буковини Сергієм Івановичем Канюком, в котрому він знайшов не тільки доброго учителя, а й вірного старшого товариша. Після того, як С. І. Канюк внаслідок сигуранцівських репресій змушений був на початку 1922 року нелегально емігрувати до Радянського Союзу, справу комуністичного руху в краї далі повели його учні - Ілля Клевчук, Володимир Гаврилюк, Іван Стасюк та інші.
1923 року Володимир Гаврилюк вступає на філософський факультет Чернівецького університету, де згодом входить до складу студентського комуністичного гуртка. 1924 року у Відні з ініціативи комуністів-буковинців, що перебували в еміграції, зокрема, члена ЦК КПБ С. Ю. Гуцуляка, було утворено Організаційний комітет, котрий ставив собі за мету гуртувати людей, що прагнули працювати для розгортання комуністичного руху на Буковині. Після кількох поїздок членів цього комітету в край їм вдалося налагодити зв'язки з існуючими комуністичними організаціями і навесні 1925 року провести конференцію комуністів Буковини, на якій було обрано Центральний комітет Компартії Буковини. В. В. Гаврилюка обрано членом і секретарем ЦК КПБ(б). Так, майже після трирічного затишшя, спричиненого розгромом Центрального комітету КПБ, очолюваного С. І. Канюком, Компартія Буковини знову почала відроджуватись, зміцнювати свої ряди. Як свідчать документи, влітку 1925 року в краї вже діяло близько 25 партійних організацій, які об'єднували майже 500 комуністів і численний актив співчуваючих. Було вжито заходів і для відновлення діяльності робітничих культурно-просвітніх товариств «Воля» та «Праця», через які Компартія вела пропагандистську і організаторську роботу серед робітників міста.
Восени 1925 року КПБ вдалось посилити свій вплив у Буковинській інтернаціональній соціал-демократичній партії і навіть заволодіти певною мірою друкованим органом її української секції - газетою «Боротьба», що почала виходити 8 листопада 1925 року. Її редактором був член ЦК КПБ І. Д. Стасюк. Компартія Буковини в цей період розгортала активну політичну роботу. Її авторитет і вплив на маси зростав. Під час виборів до румунського парламенту в травні 1926 року вона виставляє за списком соціал-демократичної партії п'ять кандидатів-комуністів, серед яких були, зокрема, Іван Стасюк, Іван Степак, Василь Руснак, Сидір Лупуляк, Тодор Стефюк, а також організовує ряд віч, демонстрацій і страйків, котрими в 1926 році були охоплені робітники лісопильного заводу «Гец», текстильної фабрики «Постеверія ромине», цегельних заводів, хутровики, поліграфісти, столяри, пекарі та комунальники. Страйкуючі висували не тільки економічні, а й політичні вимоги. Зростає роль Центрального комітету КПБ в керівництві партійними осередками та організаційному зміцненні всієї партії. ЦК посилив зв'язки з ЦК КП(б)У та ЦК КПЗУ. В. В. Гаврилюк у 1925-1926 роках тричі був у радянській Україні, де одержував від відповідальних працівників вказівки, рекомендації, інструкції та зв'язки.
Після розгляду в лютому 1926 року буковинського питання на нараді при виконкомі Комінтерну, посилилась допомога Компартії Буковини з боку Комінтерну та ЦК КП(б)У. В квітні-травні для партійної роботи на Буковину прибули член ЦК КПЗУ О. І. Букшований як представник Закордонного бюро допомоги та С. Г. Галицький як представник Балканської федерації Комінтерну. На початку року в край прибув також член Закордонного бюро КПБ у Відні Д. Д. Хемічук (І. Зеленко) та ряд інших. Приплив досвідчених партійних кадрів відіграв важливу роль у поліпшенні роботи ЦК КПБ. У травні-липні 1926 року він прийняв ряд важливих документів, зокрема, «Резолюцію про склад та організаційне будівництво КПБ», «Резолюцію про відношення КПБ і КПР», «Тези в справі відношення КПБ до УСДП», «Резолюцію в справі виборів», «Резолюцію про закордонні комітети», «Резолюцію в справі робітничо-селянського блоку», «Звернення до Буковинської соціал-демократичної партії та її української секції» й ряд інших. Все це сприяло пожвавленню внутрішньопартійної роботи, розширило зв'язки партії з масами, піднесло її авторитет як значної політичної сили.
Активізація комуністичної діяльності в краї викликала тривогу у властей. Сигуранца розпочала активні пошуки центру КПБ. 12 липня 1926 року в с. Бучушка Оргеєвського р-ну Бессарабії вдалося перехопити лист до Гаврилюка, адресований на конспіративну квартиру Іллі Клевчука в Нових Мамаївцях, і самого посланця. 18 липня на квартиру до Клевчука прибула група Чернівецької сигуранци. Під час обшуку знайдено заховану під підлогою скриню, а в ній архів КПБ, різну комуністичну літературу і печатку партії. Клевчука та ряд зв'язаних з ним осіб заарештували. У багатьох донесеннях поліцейські вказували, шо активним учасником комуністичної організації в Нових Мамаївцях є Володимир Гаврилюк, який не тільки дружив з Клевчуком, а й довгий час жив у нього. Генеральний інспекторат сигуранци оголосив розшуки Гаврилюка. 20 липня провів обшук у домі його батька в Хрещатику. Там було знайдено комуністичну літературу, зокрема, книжку Г. Григоровича (Г. Піддубного) «Буковинське селянство в ярмі», а також лист Володимира, в якому він гостро картав батька за те, що той на виборах до румунського парламенту виступив на підтримку буржуазного уряду. «Доброго батька ми мали, нічого сказати, - писав Володимир. - Вам потрібний уряд, тату? Ви забули «добро», зроблене урядом. Може, і цей уряд вам нагадає його... Ви зрадили товаришів, які мужньо боролися за свої права, а нині сидять за це в тюрмі. Ви продаєте своїх власних дітей, які ще не сиділи, але будуть сидіти в тюрмі. Однак вони не продадуться ворогам своїм за шмат ковбаси. Я не сплю цілими ночами, днями нічого не їм, і ніг своїх не чую, працюю разом з робітниками і селянами, а вам потрібний уряд? Від сьогоднішнього дня знайте, можете триматися уряду, але у вас немає більше дітей (мене і Миколи)... більше я до вас не приїду, і ви теж: не повинні бувати в мене. Такого батька я й бачити не хочу... за робітників ви не могли агітувати. Яка ганьба! Добре, ідіть з панами. Мене вам більше нічого знати. Я, звичайно, не скажу, що ваш син, навіть коли буду гнити в тюрмах. Я напишу й Миколі, що батько зрадив справу робітників і продався панам. Він вам скаже те ж, що сказав і я...». Сумнівів щодо політичних поглядів Володимира Гаврилюка в сигуранци не було. І записка, знайдена в Клевчука, і лист до батька засвідчували, що він є активним діячем комуністичного руху на Буковині.
24 липня 1926 року генеральний субінспектор сигуранци, складаючи протокол про таємний архів, знайдений у Іллі Клевчука, записав, що під час обшуків, проведених у Володимира Гаврилюка в Чернівцях і в його родичів у Хрещатику Чернівецького повіту, знайдено документи і листи, але самого Гаврилюка поки що не знайдено. Довідавшись, що конспіративна квартира Клевчука розкрита, ЦК КПБ, щоб уникнути арешту своїх членів, які на підставі захоплених сигуранцою документів могли бути розшифровані, дав дозвіл Володимиру Гаврилюку, Осипу Букшованому, а також зв'язковій ЦК Євдокії Басарабі залишити Буковину і перебратися в СРСР. Наприкінці липня 1926 року в районі села Самушина В. Гаврилюк та О. Букшований перепливли Дністер і перебрались до Польщі, але через кілька годин після переходу кордону їх заарештували і кинули до Борщівської в'язниці. Букшованого, як польського громадянина (він був родом із села Жаб'є Косівського повіту), через два дні відправили спочатку до Станіслава, а потім до Львова. Гаврилюка ж, який назвався Сидором Підгірняком, кооператором з Києва, що хотів перебратися до Чехословаччини, аби вступити там до інституту, польська поліція змусила повернутися в радянську Україну.
У вересні 1926 року В. В. Гаврилюк прибув до Москви, а звідти його направили до Харкова. Там він працював у Наркоматі освіти редактором Головліту. 6 листопада 1926 року комісія ЦК КП(б)У з попереднього розгляду заяв членів закордонних компартій, які прибули на територію України, вирішила просити ЦК зарахувати В. В. Гаврилюка членом КП(б)У. 22 березня 1927 р. це рішення було затверджено секретаріатом ЦК, що підняло настрій Гаврилюка, заохотило його до творчої і наукової роботи. 1927 року він вступив до аспірантури Українського інституту марксизму-ленінізму, після закінчення якої і захисту дисертації працював викладачем Комуністичного університету ім. Артема. У 1930-1937 роках він працює в редакції Української Радянської Енциклопедії, Українській академії комуністичного виховання та на інших посадах. Займається науковою та громадською роботою.
Третього січня 1930 р. Гаврилюк проходив чистку при партійній організації Українського інституту марксизму-ленінізму. Комісія вирішила: «Вважати за переві-реного. Зауважити тов. Гаврилюкові В. В. на недостатньо чітке розуміння лінії партії в національному питанні». У 1930 р. Гаврилюк видав книгу «Національне питання в Маркса і Енгельса», а в 1933-му - книгу «Основоположники марксизму про національне питання». Та в цей час ЦК КП(б)У і органи ДПУ розгортають фальсифікаційну справу про Українську військову організацію (УВО). Гаврилюка виключають з партії за вступ до неї за рекомендацією О. К. Яворського, який на той час уже був арештований у справі УВО, нерозкриття контрреволюційної діяльності співробітників Всеукраїнської академії марксизму-ленінізму (ВУАМЛіну) Ржицького та Бадана, а також за помилки й неправильне трактування вчення Маркса з національного питання і звільняють з роботи в інституті. Близько року Гаврилюк ніде не працював. Потім влаштувався викладачем німецької мови у 54-й Харківській середній школі.
27 липня 1937 року його заарештували, а 27 вересня була арештована і його дружина Євдокія Юріївна Басараба, яка працювала вчителькою 133-ї середньої школи в Харкові. Гаврилюка за ст. ст. 54-8, 54-10 ч. І та 54-11 КК УРСР звинуватили в тому, що він, виконуючи завдання розвідуправління штабу РСЧА, нібито зв'язався з іноземною розвідкою і був завербований для шпигунської діяльності на території СРСР. Якою саме іноземною розвідкою, не зазначалось. Йому також приписувалось, що, працюючи на відповідальній посаді в Наркоматі освіти й у ВУАМЛіні в Харкові, зв'язався з українськими контрреволюційними націоналістични-ми колами і в 1933 році був завербований до складу контрреволюційної націоналістичної організації УВО для боротьби з радянською владою в Україні. Слідство тривало недовго. Його оформили відповідно до вимог наказу наркома внутрішніх справ СРСР Єжова та прокурора СРСР Вишинського № 00485 від 11 серпня 1937 р. Єжов і Вишинський, розглянувши матеріали, подані Управлінням НКВС по Харківській області, постановили Гаврилюка Володимира Васильовича розстріляти. Цей жорстокий акт сваволі і несправедливості був здійснений 29 листопада 1937 р. в спецкорпусі № 1 Харківської в'язниці комендантом Харківського обласного управління НКВС Зеленим, прокурором Дьоміним, начальником спецкорпусу № 1 Кашиним. Вони склали акт, в якому значиться: «Сего числа о 22.50 на Основании приказания Зам. Нач. УНКВД по Харьковской области Майора Госбезопасности т. Рейхмана от 29.XI.1937 года привели в исполнение приговор над осужденным к высшей мере наказания - расстрелу Гаврилюк Владимир Васильевич 1901 г. в чем и составили настоящий акт». Підписи Зеленого, Дьоміна, Кашина.
Так надміру безжально, безпідставно і невиправдано оперативно було знищено людину високого інтелекту, честі і мужності, яка в юні роки повірила в широко пропаговані комуністичні ідеали, стала активним борцем за їх втілення в життя. І тільки тому, що В. В. Гаврилюк був українцем, що любив свою мову, свій народ, свою державу Україну, нещадно був знищений сталінсько-єжовською репресивною машиною.
Його дружину Євдокію Юріївну Басарабу теж безвинно засудили і кинули на 5 років у виправно-трудові табори, а дев'ятилітню доньку Мирославу відправили як сироту в один із дитбудинків Краснодарського краю, де її виховували в ненависті до «ворогів народу» і «українських контрреволюціонерів», забороняючи листування з матір'ю, не повідомляючи, куди подівся її любимий батько.
11 вересня 1957 року
Військовий трибунал Ленінградського військового округу переглянув справу В. В.
Гаврилюка і посмертно реабілітував його. Рішенням бюро Харківського обкому КП
України від 24 вересня 1960 року В. В. Гаврилюка (посмертно) було відновлено в
партії. Таким чином, держава і партія визнали свій злочин перед В. В.
Гаврилюком і його родиною. Була виплачена і певна сума грошової компенсації.
Але людина була безвинно знищена, і цього злочину не покрити ніякими
компенсаціями.